Чилі та країни Глобального півдня на Саміті миру для України: Приклад багатовимірної дипломатії

Франсіско Лобо

Кожен чилієць знає історію про те, як Чилі вдалося забезпечити проведення Чемпіонату світу з футболу 1962 року. Конкуруюча делегація хвалилася тим, що готова розпочинати змагання мало не наступного дня, адже має всі ресурси та інфраструктуру. Делегат від Чилі Карлос Дітборн підійшов до цього питання більш креативно. Будучи вихідцем із бідної країни (яка за кілька років, у 1960-му, постраждає від найбільшого землетрусу за свою історію), він запевнив виконавчу раду ФІФА у відданості Чилі грі, пропонуючи атмосферу політичної стабільності та спортивної майстерності, що сприятиме розвитку футболу в менш розвиненій країні згідно зі Статутом ФІФА. Він завершив свою промову відомими словами, що так чи інакше стали легендарними: «Оскільки у нас нічого немає, ми хочемо зробити все». Чилі виграла заявку, і організація Чемпіонату світу 1962 року стала одним із найважливіших досягнень країни у політиці м’якої сили.

В останній день цьогорічного Саміту миру для України, що відбувся у Швейцарії, Чилі вдалося отримати ще одне визначне досягнення у політиці м’якої сили: президент Габріель Борич проголосив свою промову розділивши сцену з обраною групою світових лідерів, у тому числі з президентом України, прем’єр-міністром Канади, президентом Європейської комісії, президентом Гани та федеральним президентом Швейцарії. Проте, незважаючи на присутність південноамериканського та африканського лідерів на такій важливій події, Глобальний південь був менш зацікавлений в заході, ніж очікувалося. Як відомо, Китай не брав участь у саміті, а кілька присутніх на саміті країн Глобального півдня відмовились підписати заключне спільне комюніке, повідомляє The Kyiv Independent, у тому числі Вірменія, Бахрейн, Бразилія, Колумбія, Індія, Індонезія, Лівія, Мексика, Саудівська Аравія, Південна Африка та Об’єднані Арабські Емірати.

Невже це ознака неспроможності розраховувати на країни Глобального півдня в дипломатичних зусиллях України щодо закінчення агресивної війни Росії? Тут варто задуматися, оскільки подібні дипломатичні зусилля, ймовірно, продовжуватимуться, доки конфлікт не буде вирішено. Відповідь на запитання залежить від того, чим вимірюватимуть успіх цих ініціатив. У кількісному вимірі позитивним слід вважати той факт, що у саміті взяли участь понад 100 делегацій і понад 80 із них підписали спільне комюніке. Якщо говорити щодо змісту, то концепцію «Глобального півдня» настільки важко визначити й реалізувати, що її використання для вимірювання успіху будь-яких дипломатичних зусиль гарантує постійне розчарування. Як нещодавно зазначив Комфорт Еро у виданні Foreign Affairs, західним країнам слід бути дуже обережними у використанні цього неоднозначного поняття: «Політики на Заході можуть не помітити ту різноманітність, що охоплює це поняття. Розглядаючи Глобальний південь як більш-менш згуртовану коаліцію, вони можуть випустити з поля зору окремі проблеми кожної із цих країн, применшивши їх значення».

Однією з таких країн є Чилі. ЇЇ яскравий приклад дозволяє стверджувати, що Глобальний південь не є одновимірним монолітом, а радше розрізненою сукупністю окремих націй з різноманітними поглядами та інтересами. Однією з головних причин, чому аналітики вважають, що так званий Глобальний південь не підтримує Україну так, як на те сподівалися, є лицемірство Заходу, коли мова йде про допомогу Ізраїлю у його війні проти ХАМАСу. Як виявилося, Чилі вдалося водночас підтримувати Україну та відкрито критикувати Ізраїль, обґрунтовуючи ці, очевидно, несумісні погляди одним важливим аргументом — міжнародним правом.

Дійсно, повага до міжнародного права, як до заснованого на правилах міжнародного порядку, є одним із ключових принципів, на якому базується зовнішня політика Чилі. Тут мається на увазі повага до суверенітету та територіальної цілісності, а також сприяння мирному вирішенню конфліктів. Цим пояснюється підтримка законної самооборони України від експансіоністської та агресивної війни Росії. У той же час просування демократії та прав людини є ще одним ключовим інструментарієм зовнішньої політики Чилі. Відтак президент Борич послідовно засуджував порушення прав людини в Газі під час кампанії Ізраїлю проти ХАМАСу, у тому числі у своїй промові на мирному саміті, пояснивши, чому така маленька і далека країна, як Чилі, підтримує Україну та міжнародне право: «Лише повага до міжнародного права та прав людини може гарантувати мир. Те саме стосується конфлікту в Газі. Ми не згодні обирати між варварством ХАМАСу та різаниною, що сьогодні вчиняє ізраїльський уряд на чолі з військовим злочинцем паном Нетаньяху. Ми обираємо людяність і цивілізаційні досягнення, яких ми, як об’єднані нації, досягли разом. Сьогодні це Україна і Палестина; а завтра це може бути будь-хто з нас».

Окрім твердої відданості міжнародному праву, демократії та правам людини, позицію Чилі як країни, що прокладає власний шлях через складну, багатовимірну дипломатію, можна спостерігати з 1990-х років, починаючи з її активної участі в угодах про вільну торгівлю, що завершилася членством Чилі у Всеосяжній та прогресивній угоді про Транстихоокеанське партнерство (CPTPP) — одній з найбільших у світі ініціатив вільної торгівлі, що об’єднує країни Глобальної півночі та Глобального півдня, у тому числі Австралію, Бруней, Канаду, Чилі, Японію, Малайзію, Мексику, Нову Зеландію, Перу, Сінгапур і В’єтнам. Також ведеться переговорний процес щодо приєднання до угоди Великобританії та Китаю.

Ця багатовимірна дипломатія, що демонструє країна з власним правом голосу і власними поглядами, а не уявним переліком ідеально узгоджених поглядів, також є результатом внутрішньої динаміки такої яскравої демократії, як Чилі, країни, що боролася з економічними та політичними кризами протягом усієї своєї історії, у тому числі з жорстокою військовою диктатурою Августо Піночета. Невід’ємною частиною внутрішньої динаміки, що сприяла цій багатовимірній дипломатичній спроможності, є такий створений Чилі у XXI столітті тип лідерства як оновлена демократія. Протистояння вторгненню в Ірак у 2003 році, коли Чилі була членом Ради Безпеки ООН, неупереджене ставлення президента Борича до основних міжнародних криз сучасності… усе це демонструє, що доброчесність та розсудливість є запорукою належного управління всередині країни та за її межами.

Тепер трішки про особисте. Я познайомився з президентом Боричем, коли ми обидва були студентами юридичного факультету Чилійського університету. Нам обом пощастило вивчати міжнародне право у сфері захисту прав людини під керівництвом Хосе «Пепе» Залакетта, одного з найвидатніших правозахисників Чилі. Одного разу Пепе запросив своїх студентів, щоб обговорити класичний «Вічний мир» Іммануїла Канта. І президент Борич, і я були присутні на заході. Ми обговорювали одне з положень Канта щодо різниці між «моральним політиком» і «політичним моралістом». Моральний політик — це лідер, який прагне узгодити вимоги моралі з політичною розсудливістю, тоді як політичний мораліст підлаштовує мораль до власних політичних цілей. Я пам’ятаю, що запитав Борича, який тоді був молодим лідером і займався університетською політикою: «То що, Габріель? Ти «моральний політик» чи «політичний мораліст»? Він посміхнувся мені і відповів: «Моральний політик».

Переглядаючи телетрансляцію цьогорічного саміту миру, я був радий, що він не змінився, і що світові лідери, у тому числі президент Зеленський і його союзники, можуть й надалі розраховувати на цього морального політика, апелюючи до його принципів, а не до місця, де він народився.